[ВМ257-ВМ261] Іменинні сонети братам

[ВМ257] “Автобус ополудні. Серпень. Спека…”

                            О.М.

Автобус ополуднi. Серпень. Спека.
Між степи траса в'ється, ніби ложе
Засохлої ріки. Куняй, небоже!
Лаштуйсь зручніш – дорога ще далека.

Асфальт кипить. – Ну, здрастуй, юність, може
Я вчора звiдси. Десь на розі цьому
Чекав когось... самотній брів додому.
- За зустріч! Не остання, дай нам, Боже.

На Виноградній – пустка. В вир розлому
По вікна вгрузли сонні розвалюхи.
Згасає день. – Пішли, промнемо ноги?

Чорнiє кiрха в мороцi нічному.
Вповзає в морок вогкiсть i задуха -
Знак осенi, сльоти, туману, смогу.

[ВМ258] “Прокинусь на зорі. Підійду до вікна.”

Прокинусь на зорі. Підійду до вікна.
Штовхнеться під ребро неприспана, буденна,
Од літ зажовкла біль – А глянь, трава зелена!
І цвiт на деревах – то ж, справді, знов весна!

То душу чорну знов, безгнівна і ясна,
Мов мати немовля, бере в свої рамена.
- Кохана! Ні, не плач. Всміхнись. Щось мов до мене.
Такий цей світ – один, як ти у нім – одна.

Бо іншого нема. Збагнеш – коли й не треба.
Живи, як та трава, як цвіт, чи дощік з неба,
Струмок – або ж пісок, чи камінь, чи гора.

Вставай серед нужди, біди, ганьби, сваволі
Отруєна в пітьмі, згвалтована в неволі,
Вставай! Бо день настав – до праці нам пора.

[ВМ259] “Стави, тополі, далі яворові…”

Стави, тополі, далі яворові...
Тарасів край, де мрія опочила.
Немов би вічність тут згорнула крила -
Лиш кличе глухо горлиця в діброві,

Лиш лине тінь – спливає хмарка біла,
Немов літа – чи мандрів сни і зови.
Улісе, глянь! Бредуть у ніч корови -
До рідних стiйл. Що їм твої вітрила?

Колись і ти, на літ останнім схилі
Збереш слова, на попілець зітерті,
І човен твій в останній круговерті
Ще раз приб'ють до цього краю хвилі,

Де задививсь горіх в зітханні ночі,
Як Віз зірчастий дишло долу точить.

[ВМ260] “Щось моркiтно мені. I втома налягає…”

Щось моркітно мені. I втома налягає,
І третій день летить на цвіт травневий сніг.
Снує юрма сліпа, а стрінеш очі – в них
Лиш ніч, що вже й світанку не чекає.

Закляв би!.. та дарма – ні слів, ні сил немає.
Отак би, серед дня, заплющив очі, ліг,
Хоч думкою злетів до тих осель і стріх,
Ставів, ланів, стежок – мого дитинства раю.

Там довгі літні дні, налиті, як плоди,
Течуть собі, біжать - нащо питать – куди,
Струга в повітці щось мій брат – старий вояка,
Шахіст, хіміст, поет... Дівчата під сідлом,

І кінь п'яти не збив. А місяць над селом -
То ж проситься у вірш. Iч, витрівщивсь, мов срака.

[ВМ261] “Гай-гай! сивьють наші козаки…”

                      О.М. і В.М.

Гай-гай! сивіють наші козаки.
Вже вік на двох зозулі накували.
Та ще часи – які ще не бували:
Раз в `надцять подорожчали квитки,

Були товариші – панами стали,
Купують на доляри час та сало,
За суверенність б'ються на друзки,
А по підземцях мерзнуть жебраки.

Та я, бач, не про те хотів згадати.
В цей самий вік одна родила мати
Всіх нас. То значить, ми – одна сім'я.
Прошу, брати, того не забувати,

Що старший каже – слухать, шанувати.
Де ваша чарка, хлопці? – ось моя.