[ВМ237] "Опівночі встаю, і погляд мій..." (1922)

Опівночі встаю, і погляд мій
Стрічає місяць у імлі блідій.
Під ним затока. Гори, снігом вкриті,
Блищать по узбережжю вдалині.
В холодних водах мерехтять вогні.
А там, в пітьмі, де води з небом злиті,
Безмежний, безгомінний океан.

І я збагнув: нікчемне і не нове
Пусте й стократ зрадливе людське слово.
Збагнув надій і радощів обман,
Кохання марність і терпку розлуку
З останніми, кого в житті любив,
Хто в дні трудні зі мною розділив
Для світу непотрібні біль і муку,
І серця порожнечу зимову
В безмовній варті самоти нічної,
І всіх принад і снів краси земної
Нужденність і безглуздість вікову.

1922