[ВМ230] Ковила (1894)

Що ми шумить, що ми дзвенить
Вранці рано перед Зорею?
"Слово про похід Ігорів."

I

Що шумить-дзвенить перед зорею,
Що колише вітер в темнім полі?

Холодіє ніч перед зорею,
Смутно щось сухi шепочуть трави, -
Сон їх тихий вітер потривожив.

Низько нависаючи над степом,
По яручах, по могилах сонних
Залягає в темні балки морок.
День блідий над мороком імлиться,
І світанок сивіє похмурий...

Що шумить-дзвенить перед зорею?
Що колише вітер в темнім полі?

Холодіє ніч перед зорею,
Тінь імлиста огортає балки.
Чи то, може, ратний стан біліє?
Чи то вільний вітер над полками,
Що поснули сном глибоким, віє?
Чи ковил-трава шумить під вітром?

Вітер її хилить і колише,
Вежі половецькі він хитає
І біжить-дзвенить, як пісня давня.

II

Дорога степова в'юнить примхливо.
Похмурий день. Похмура сторона.
Шумить трава дрімотно і ліниво.
Німих могил сторожа мовчазна
На обрії похмуро бовваніє.
Кричать орли, холодний вітер віє
В задумливих немiряних полях.
Та тінь від хмар густішає й темніє.
Біжить дорога... Чи не той це шлях,
Де Ігоря обози прямували
На синій Дін? І чи не в цих місцях
Вовки в нічних яругах завивали?
А вдень орли у сивих небесах
Кружляли з диким клекотом і криком,
Віщуючи: "Гряде біда велика!
А воронню – пожива чимала."
- Гей, озовись! – гукаю до орла, -
  Промов хоч слово, вітре сумовитий!
...Німує степ, прадавнім сном повитий,
І котить хвилю сива ковила.

1894